ВАИРС

Всеукраинская ассоциация инвалидов рассеянного склероза
Текущее время: Пн сен 25, 2017 10:05:51

Часовой пояс: UTC + 2 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 19 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: Оповідання
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 21:39:17 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
Новый 1994 год.

Это должна быть необычная встреча Нового года . Впервые не надо было бегать на рынок, обрывая руки сумками, готовить, волноваться, что чего-то не хватит. Я любила готовить, любила гостей, как правило, все праздники праздновались у нас, но никогда точно не знала сколько прийдет людей с веселой улыбкой и со словом :”Сюрприз”.
Это будет совершенно потрясающий Новый год, стучали колеса поезда, унося меня и мужа в Трускавец, в ведомственный санаторий. И под стук колес я с улыбкой представляла как сделаю в парикмахерской прическу и впервые за последние 13 лет своей супружеской жизни буду отдохнувшей, веселой, счастливой, как мне идет мое новое платье. Я ждала Новогоднего Чуда.
В поезде было очень жарко, а за окном снега замели поля. Они искрились в лунном свете, навевая ощущение сказки. До Нового года оставалась всего одна неделя.
Мы были не одними житомирянами, приехавшими на Новый год по путевкам. Знакомых было человек десять. Все были молоды, здоровы и сразу же договорились вместе встречать Новый год.
Утром я проснулась со странным ощущением. Я не чувствовала свою руку. Она выглядела нормально и даже не болела, но я не могла ее поднять. Могла лишь слегка пошевелить пальцами.
Мне не хочется описывать как мне делами рентген и недоверчиво спрашивали : “Может Вы упали в поезде с полки?” Меня осмотрели два хирурга и один травматолог, но так ничего и не нашли. Я не согласилась остаться в больнице и вернулась в санаторий - пятнадцатиэтажную коробку, стоявшую на берегу водохранилища и открывавшую прекрасный вид на видневшиеся вдали Карпаты.
Я ехала в лифте и мне хотелось плакать, глядя на веселые лица людей.
- Почему у нас такие печальные глаза ? /Мужчины часто обращались ко мне как к ребенку. /.Из-за моего маленького роста и стройной фигурки я выглядела значительно моложе своих лет. Что поделаешь, маленькая собачка – всегда щенок. /
Хотелось нахамить, но с красивого лица на меня смотрели умные и добрые глаза, вызывающие на откровенность. Я рассказала о своей беде, ведь даже одеться я не могла сама: кто-то должен был поднимать мне руку, ухаживать за мной. Муж мой патологически не любил больных людей и даже не пытался это скрывать. Когда я болела, он раздраженно кричал, что вечно у меня проблемы и старался со мной не общаться. Про мужа я, конечно, не говорила, ведь в ту пору я была молода, горда и никому бы в жизни не созналась, что у меня что-то может быть не так хорошо, как бы мне этого хотелось.
- Невропатолог Вас смотрел?
Меня удивил его вопрос и, увидев мое лицо, мужчина сказал: “Вам нужен невропатолог”.
- И где же я его возьму в шесть часов вечера 31 декабря,- с ехидной улыбочкой спросила я его.
- Считайте, что Вам повезло. .Он весело улыбнулся; “ Я – врач невропатолог. Поехали, я осмотрю Вас и , может быть, мне удастся Вам помочь.
- Вы здесь работаете в санатории?
- Нет, я приехал сюда отдыхать. Я живу один и мы никому не помешаем.
Моя радость начала меркнуть. Я не могла зайти к незнакомому мужчине в номер.
- Эх Вы, трусиха.
Он читал в моем лице, как в раскрытой книге.
- Поехали к Вам на этаж к дежурной медсестре.
Я лежала на кушетке и его пальцы нежно гладили мою спину, исследуя каждую косточку в моем позвонке, руке, плече. Руки были добрыми, врачующими.
Через час я с трудом, но подняла руку, оделась сама и неожиданно поняла, что это настоящее Новогоднее Чудо – встреча в лифте с этим человеком.
- Знаете, Вы самый лучший Дед Мороз, которого я встречала в жизни– счастливо улыбаясь, сказала я ему, - прощаясь с ним у лифта.
- Мне б хотелось отблагодарить Вас. В каком номере Вы живете? Я отдыхаю не одна, с мужем. Можно мы с ним сегодня к Вам зайдем?
- Вы улыбаетесь и это лучшая для меня награда,- ответил он.
Нажал на кнопку лифта и, когда двери отворились, поцеловал меня в щеку и пожелал счастливого Нового года.
Новый год праздновали на двенадцатом этаже у наших знакомых, занимавших двухкомнатный номер. Собралась компания человек из двадцати. Все были рады, что я лучше себя чувствую, что наконец-то мне попался толковый врач и помог. Правда, я никому не сказала, что попался он мне в лифте.
Часы пробили полночь, лилось шампанское, звенели стаканы. Мой муж где-то раздобыл костюм Деда Мороза. Он раздавал всем конфеты из больной торбы, висевшей за плечами.Угостив всех, он заявил, что у него еще много конфет и он пойдет поздравит дежурный медперсонал.
Прошло минут двадцать, полчаса, час. Он не возвращался. Я напрасно ходила к палате медсестры. Там было темно и тихо.
Было два часа ночи и нервы мои были на пределе. Я видела, что веселье потихоньку начинает угасать, все бросали на меня растерянные взгляды. Уже дважды ездила я на наш седьмой этаж, но мужа в номере не было.
Я потихоньку выскользнула с чужого праздника, готовая не только разорвать мужа на куски от унижения, но и изменить ему с первым же попавшимся мужчиной, плюнув на свои моральные принципы.
Его не было в нашем номере. Я боялась, что если начну плакать, то уже не остановлюсь до утра. Всюду слышались музыка, смех. И только я была одна…
Подкрасив губы, упрямо сжав их, я подмигнула своему отражению : и это пройдет.
Двери лифта раскрылись. Мужчина, стоявший в кабинке, чуть не вывалился, до того он был пьян.
- Вам на какой этаж?
- Мне? Он уставился на меня и его глаза радостно засверкали. Не говоря ни слова, он придавил меня своим телом к стенке лифта и начал срывать колготки с трусиками. От него страшно воняло перегаром, его руки почти что раздели меня. Господи, он весил килограммов девяносто. Не знаю как мне удалось изловчиться и ударить его коленкой в пах. Выскакивая из лифта, я запуталась в своих колготах и больно ударилась лицом об пол. С прокушенной губы струилась кровь и я, посасывая ее, неслась вверх по ступенькам на двенадцатый этаж.
Между десятым и одиннадцатым этажом у открытого окна стоял мужчина и курил.
Слава богу не пьяный, думала я, пролетая мимо него на повышенной скорости. Странное у него лицо. Идиот, зачем он так широко открыл окно, ведь за окном зима.
Зачем? Я повернулась и пошла вниз. Было страшно холодно. Зубы у меня стучали, но я подошла и стала у открытого окна, загородив его своей спиной.
Глядя в его окаменевшее лицо с безжизненными глазами я не нашла ничего лучшего, как пожаловаться, что меня чуть не изнасиловали и даже продемонстрировала свою прокушенную губу. Он смотрел сквозь меня.
Я схватила его за рубашку и начала трясти.
- В жизни иногда все решает одна минута и я не знаю, что с Вами случилось, но ведь есть в мире люди, которых Вы любите, которыми Вы дорожите. Так почему же Вы хотите испортить им все новогодние вечера в их жизни? Сделайте это через неделю, не порте людям Новый Год!
Его сильные руки прижали мои к себе, он сжал их до боли и глухим голосом начал свой рассказ.
У него такая красивая, молодая жена. Он женился на ней перед самой аварией на Чернобыльской атомной станции. Он ведь вертолетчик и тушил эту станцию. Потом долго лежал в госпиталях, лечился. А теперь…он совсем не мужчина. Жена его такая молодая, красивая, а он…
Я почувствовала, что меня начало трусить не только от холода, но и от злости. Черт бы побрал этих мужиков! Предложи им большой ум или большой член –выберут второе! И я начала говорить о войне, о женщинах, забравших своих лежачих мужей из госпиталя и счастливых от того, что их любимый рядом. Пусть даже лежит и не двигается, лишь бы был. Так почему же он так неуважительно относится к своей жене, почему так плохо думает о ней. Разве б он сам бросил ее, если она заболела? Я говорила много и все в том же духе.
- У тебя кровь течет.
Он вытер пальцем кровь с моей губы. Я повернулась и закрыла окно. Как можно более ласково улыбнувшись, попросила его пойти в нашу компанию. Там нас много и всем весело. И с удивлением услышала, что он не один. Он отдыхает с женой и тещей.
Его жена была капризной пустышкой, даже не заметившей в каком состоянии ее муж, а теща – злобной мегерой. И только болезнь, пожиравшая этого мужчину, оградила меня от оскорблений. Я из кожи вон лезла, рассказывая какие они красавицы-умницы и как нам не хватает их общества. Мегера не пошла, а супруги пошли со мной.
На двенадцатом этаже были танцы. Увидев новых гостей, все обрадовались. Снова сели за стол.
Мужа моего не было. Он пришел минут через пятнадцать после нашего прихода. Было четыре часа утра. Плюхнувшись на стул около меня громогласно заявил: “Они все бляди. Ты у меня лучше всех.” Рядом сидели люди, наши дети ходили вместе в один класс…
Нежно улыбнувшись мужу, встала, включила магнитофон и объявила танцы.
Ко мне подошел наш сосед по столу и закружил меня в вальсе. Целуя мне пальцы, он заявил, что я самая потрясная из всех жен, каких он знает. И от того, что он не смотрел на меня с жалостью, как наши знакомые, мне стало уютно на душе.
Когда вальс кончился, мужа не было. Мы еще немного потанцевали и начали расходиться.
Было уже шесть часов утра. Мужа в номере не было. Провожавший меня сосед по столу, увидав, что в номере темно, предложил выпить у него в номере кофе.
Мы сидели у него в номере, пили кофе с коньяком и я с ужасом думала, что эта ночь не кончится никогда…
Немного глухим голосом он рассказывал, что у него жена и сын. Но его послали на годичные курсы и там с ним случился приступ почечной колики. Попав в больницу, познакомился с медсестрой. Она молоденькая. Ей всего девятнадцать. Красивая. Когда ему было больно, она колола ему омнопон. И за этот месяц он так привязался к ней и к уколам, что не мог уже без них жить. И здесь, в санатории, он не может решить что ему делать.
Я умоляла его бежать от этой девушки пока еще не поздно, пока он не стал еще наркоманом. Вернуться к жене и сыну. Доказывала, что если б девушка любила его – не губила б.
Было восемь часов утра. Я услышала как скрипнула дверь и как вошел муж.
Я закрыла глаза и притворилась спящей.
Я никогда не спрашивала у него где он провел эту ночь но и никогда не рассказывала никому как я встретила Новый 1994 год.



































.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 21:56:36 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
29.11.98 р. Вбивця

Я лежала у ліжку, підібгавши коліна до грудей. У палаті було холодно, за вікном йшов тихий дощ, ніч тяглася нескінченно.
Та раптом почулися голоси, ввімкнули світло і ввезли на каталці стареньку бабусю, прикриту простирадлом.
- Якщо вмре, покличеш , - мовила медсестра і, грюкнувши дверима, вийшла.
Мені, шістнадцятилітній, лякливо було дивитися у блідаво-жовте, виснажене, покраєне зморшками й болем обличчя. Затамувавши подих прислухалася: дихає, чи ні, і з острахом чекала ще ні разу не баченої смерті.
Почувся тихій стогін, бабця відкрила очі і ледь чутно прошепотіла :”Пити”. Я взяла ложку, обмотала її бинтом і змазала знекровлені губи.
- Доню, тихенько мовила вона, - мабуть мені вже недовго лишилося...
Запала тиша, лише дощ за вікном ледь шелестів.
- Гріх на мені, - мовила трохи окрепшим голосом, - а священника ніде взяти. Послухай хоть ти, доню. Ще мені лише п’ятнадцятий рочок минув, як поїхали мій батько на ярмарок і там у шинку здибались з чоловіком з іншого села. Мабуть, не одну чарчину випили, аж поки вияснили, що в одного є син, а у другого – донька.
Ось так мене і просватали... А восени і заміж віддали... Відгуляли весілля.
_- Запали світло-_ це були перші слова, що я почула від свого чоловіка, коли залишили нас самих...
Та світла любові в його серці я запалити не змогла, бо давно вже кохався він з іншою. Не хватило характеру противитися батькові, то й одружився зо мною, як каменем у воду пішов...
Пити почав, а як нап’ється, то бив мене смертним боєм, виганяв і зимою босою
на сніг з малими діточками. Трійко їх у мене: дві донечки та синочок. Не жалів він і діточок. Якби не діти, я б руки на себе наклала, так гірко мені жилося. Доброго слова від нього й не почула, а як же годила йому, як годила.
Одного разу, коли ночувала з дітьми у стіжку сіна, відморозив мій синочок мізинчика на ніжці. . Скільки бога просила, молила, щоб чоловік над дітьми зжалився, не знущався, та все марно.
Не витримало моє серце і прокинулась у ньому зненависть. Зайшла я в хату, де він хропів п’янючий, зв’язала йому руки й ноги, крепко зв’язала, та він і не прокидався, все хропів...
Взяла сокиру, думаю, відрубаю падлюці голову, хай хоч діти світа божого побачать, чого мають гинути разом зо мною...
Замахнулась, а він очі відкрив та й дивиться на мене.
- Ти, чого, - питає.
-Вбити тебе хочу, - кажу, - не можу дивитися, як ти діточок зі світу зводиш.
Та відчуваю, що ноги як приросли до полу.
- Закрий очі, - прошу, - закрий . Він мовчить, лише дивиться на мене й дивиться.
Заплакав меншенький у колисці, й ніби прокинулась я. Зняла хустку з голови, перехрестила чоловіка, накрила йому обличчя, замахнулася сокирою, а вдарити не можу, все очі його бачу. Що ж це таке, думаю, Він мене все життя катує, знущається наді мною і дітьми, а я не можу...
Спересердя ляснула його долонею по обличчю. Сіла, плачу, вся тремчу, почала його розв’язувати, хустку з обличчя зняла, а він мовчить і тільки дивиться . І погляд якийсь скляний.
Поки я його розв’язала, він вже й холонути почав.
- -Не хотіла я його вбивати, а вбила. Гріх на мені, - шепотіли, холонучи, бабусині вуста.
За вікном йшов дощ. Я сиділа в палаті одна й гірко-гірко плакала.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 22:19:08 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
ЛЯЛЬКА

Чотирьохрічна дівчинка притулилась носом до холодної шибки і дивилась як великі сніжинки, повільно кружляючи, вкривали землю білим дивом. Сьогодні у неї був день народження і вона чекала маму. Чому мама була у лікарні і чому плакала бабуся, дівчинка не розуміла. Вона скучила за мамою і їй дуже хотілось велику ляльку з білим волоссям. І сьогодні, у день її народження, матуся обов’язково подарує їй ляльку. Вона ще міцніше притули- лася до шибки і дивилась як великі, неймовірно гарні сніжинки сідали на вікно і танули. Час спливав, година за годиною, сніжинки падали і падали, дівчинка чекала.
Під’їхала машина, рипнули двері. “ Мама!”, - дівчинка кинулась до матері, обхопила її коліна і відчула, як сніжинка на маминій шубі почала танути у неї на носі. Мама підхопила її на руки і, плачучи, обцілувала. Потім зайшов дядько і заніс невеличку дерев”яну скриньку. “Лялька”, - промайнуло в голові у дівчинки і вона прожогом кинулась до скриньки. Там, закутане в білі прости-
радла, виднілось маленьке личко.
Розгублено дивлячись на маму і бабуню, дівчинка намагалась зрозуміти чому вони так гірко плачуть. Жах поволі сковував її маленьке тільце. Ця лялька лякала її. Чим більше вона дивилась на неї, тим їй було страшніше.
Потім її одягли у шубку та валяночки і посадили в машину. Вона примостилась у мами на колінах і з острахом дивилась на дерев”яну скриньку, що стояла поруч.
Серед білого пухнастого снігу викопали чорну яму. Дерев”яну скриньку відкрили і велика, пухнаста сніжинка сіла на щічку ляльці і не розтанула.
Коли вони приїхали додому, вже звечоріло. Дівчинка підійшла до вікна, притулилась носом до шибки і дивилась як, повільно кружляючи, великі пухнасті сніжинки вкривали землю.
* * *

18.12.98 р.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 22:41:32 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
11/07/03 Єсентуки
На початку вересня мені пощастило: мама дістала путівку до Єсентуків, у підлітковий санаторій. Вперше у свої шістнадцять років їхала я сама так далеко. Сівши біля вікна, не могла налюбуватися краєвидами, що пропливали за вікном.
На пероні стояв автобус, який розвозив людей по санаторіям. Прощаючись з новими знайомими, обмінювались адресами. Їдучи в автобусі, вперше задумалась над тим, чому люди, їдучи у поїздах, так швидко знаходять спільну мову: чи тому, що знають, як швидкоплинно пройде час, чи тому, що не бояться бути самі собою, чи тому, що хочуть обманути і себе, і других, вигадуючи небилиці...
Місто нагадувало один великий парк, що потопав у розмаїтті квітів та дерев. Санаторій – велика триповерхова будівля темно-червоного кольору.
Колись в ньому розміщався жіночий монастир. На першому поверсі розташувались школа, адміністративні приміщення, лікувальні палати. На другому жили хлопці, а третій віддали дівчатам. Столова, спортивний зал та кінотеатр займали окремі приміщення. За головним корпусом жив своїм життям старий монастирський садок з альтанками та площадкою для дискотеки.
Це все показала медсестра та розвела нас по палатах.
Вузька, довга, та майже чотирьохметрова заввишки келія дихнула на мене середньовічним мороком. Забране гратами вікно було занадто вузьким та високим навіть для метрового підвіконня, забравшись на яке, можна було добре розгледіти майданчик для дискотек. Якби моя мама привезла мене у цей санаторій, то мабуть зразу ж забрала б додому, думала я, сидячи на підвіконні, бо у цьому санаторії підлітковий вік становив чомусь п’ятнадцять – двадцять один рік. Мій батько працював слідчим, ми виписували багато преси юридичного характеру, та ще більше вдома було медичних книг, газет та журналів, бо мама працювала медсестрою. Моєю хворобою була ненаситна тяга до читання. У чотири роки дідусь навчив мене читати, телевізорів у той час простий народ не мав, а книг у дідуся було багато. Літом,у садку на вишнях, восени на сіновалі, навіть взимку, на санчатах, мене всюди бачили з книжками; ніби книжкова міль – я ковтала все, що можна було прочитати. Тому назва санаторію “ підлітковий” суперечила здоровому глузду.
Лише ввечері познайомилась зі своєю сусідкою, двадцятирічною дівчиною, що вже два тижні відпочивала тут. Вона здалась мені відлюдкуватою, на запитання відповідала неохоче і о дев’ятій годині вечора лягла спати, не зваживши на те, що саме в цей час розпочалась дискотека.
Та ніщо не розбиває мрії так, як дійсність. Вже на другий день, після вечері, йдучи через хол на першому поверсі, де стояли великі старовинні крісла зупинилась, зачарована мелодією Вівальді. Сіла у крісло, ближче до радіоприймача. Поряд сидів гарний юнак з закритими очима, років двадцяти. Видно було, що він також любив класичну музику.
Через деякий час до холу завітала ватага юнаків та дівчат, чоловік з десять. Порушивши стрій крісел, вони голосно сміялись, розмовляли, не звертаючи увагу на те, що нас, любителів музики, було не менше.
- Та виключіть це пілікання, - промовив один з них, - вже весь мозок проїло.
Майже двометровий велетень підійшов до радіоприймача та виключив його. Юнак, що сидів поряд зі мною, розкрив очі, подивився на велетня і відчуття безпорадності відбилось на його витонченому обличчі. Я оглянулась навкруги. Всі мовчали, потупивши очі.
Мої метр п’ятдесят п’ять виглядали кумедно біля його метра дев’яносто, а тридцять вісім кілограмів взагалі не мали ніякої ціни проти дев’яноста кілограмів велетня, та я мовчки встала, включила радіоприймач. Здоровило хмикнув і виключив його, я включила знову.
У холі наступила напружена тиша. Хлопець виключив приймача і підсунув мені під носа кулака, який за розмірами сперечався з моєю головою.
Красивий юнак схопився з крісла. Дарма він квапився. Нирнувши під кулак, обхопивши двома руками руку здорованя, я з усієї сили рвонула її вверх. Мого зросту хватило для проведення больового прийому, від несподіванки та болю здоровань впав на коліна. Його друзі за мить оточили нас.
- Блискуче, - промовив той же голос, що не любив скрипку. Його власник обійняв мене.
- Славко, ти казав, що жодна дівчина не заставить тебе стати на коліна, ти проспорив, з тебе ящик шампанського.
Ура, - закричали всі, заплескали у долоні, - йдемо пити шампанське. Славко піднявся з колін, протягнув мені руку, його обличчя роз’їхалось у посмішці.
- Помічник сталевара, - відрекомендувався він, - пішли пити шампанське, бо я таки проспорив.
Ось так зовсім несподівано зустріла я нових друзів, набагато старших за себе.
З дев’яти до дванадцяти годин – уроки у школі, вони були скороченими, домашні завдання не задавались; з двох до п’яти – медичні процедури; п’ятиразове харчування; о дев’ятнадцятій годині завжди новий кінофільм,
з двадцяти одного часу до двадцяти трьох – дискотека. За таким напруженим ритмом дві неділі пролетіли непомітно.
Одного разу, прибігши з дискотеки, звернула увагу, що моя сусідка по палаті, Наталя, не спить, як завжди, а сидить, розхитуючись на ліжку, співаючи пісень.
- Ти б краще ходила з нами на дискотеку, ніж тут нудьгувати, - вже вкотре запропонувала їй.
Вона не відповіла, продовжуючи розхитуватись. Через хвилину я вже спала міцним сном.
На другий день, прийшовши з дискотеки, застала ту ж картину. Наталя сиділа на ліжку, сильно розхитуючись і щось буркотіла собі під ніс.
- Наталю, що з тобою, - я сіла на її ліжко.
Вона продовжувала розхитуватись, втупившись очима у куток.
- Наталю, Наталю, - звала її, тормосила за плечі, вона не реагувала, продовжуючи розхитуватись далі.
Побігла до чергової на поверсі, грюкала у двері – нікого. Нікого не було і на другому поверсі, і на першому. Двері на вулицю були замкненими. Повернулась до себе в палату, сіла до Наталі у ліжко і почала гладити її по косах, заспокоюючи.
- Дивись, он повзе великий страшний павук, - дівчина обхопила мене , з силою притиснула до себе, її ніби скляні очі майже вилізли з орбіт, з роту побігла слина.
- Дивись, он ще один, - закричала вона і здавила мене так міцно, що я втратила свідомість.
Я на морі, великі хвилі гойдають мене, бризки летять у обличчя, думала, приходячи до тями. Відкривши очі, побачила безтямні, широко відкриті Наталчині очі, вона розгойдувалась, судомно вчепившись у мене , її слина текла по моєму обличчю.
Великий повний місяць був єдиним мовчазним свідком цієї нескінченної ночі...
Так і знайшла нас вранці медсестра, що о шостій годині прийшла міряти нам температуру.
Квола, третій день лежала я у ліжку, в голові трохи паморочилось від пряного запаху гвоздик, якими були заставлені стіл та підвіконня моєї палати. “Це не від великої любові до мене моїх друзів, - думала я, - а від того, що тут гвоздика коштує п’ять копійок.” Та, насправді, я лукавила. Біля мене весь час хтось був і це навіть трохи дратувало, бо я любила бути на самоті – краще думалось.
У двері хтось постукав, вони відчинилися і зайшов той тендітний юнак, який любив слухати музику. В руках він тримав футляр.
- Ти не дослухала концерт Вівальді, треба ж мені якось реабілітуватись в твоїх очах, - промовив він, ніяково посміхаючись.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 22:47:24 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
На зупинці

Була субота. Теплий літній вечір запрошував пройтись містом, скинувши з себе робочий тиждень. Легкий вітерець куйовдив волосся, пустуючи, підіймав догори спіднички, здіймаючи гомін і сміх. На зупинці стояло багато молоді. Приїхала естрадна знаменитість і кожному хотілося попасти на концерт. З заздрістю дивилась на їхні усміхнені обличчя Оленка. Вона працювала бібліотекарем в проектному інституті і навчалась заочно в інституті. Худорлява, невеличкого росту, в руках тримала величезний сувій з кресленням. Курсову необхідно було здати в неділю зранку, а скільки помилок в ній сьогодні знайшов викладач...
Оленка, оберігаючи креслення, ледь влізла в тролейбус. Стояти, тримаючи руку над головою, було дуже незручно.
Почувши голос, що десь зверху сказав :
- „Дівчино, давайте я потримаю Ваше креслення,” - з радістю віддала сувій. Чоловік, що забрав у неї креслення, був майже двометровим. Кремезної статури, обличчя напрочуд правильне й гарне: прямий невеликий ніс, великі сірі очі, темнорусяве волосся. Трохи ніби важкувате підборіддя посередині прикрашала ямочка. Побачивши такого вродливого чоловіка, Олена зашарілася й слова подяки застряли у неї у горлі.
Мовчки проїхавши декілька зупинок, незнайомець спитав:
- „Ви де виходите?” -
- Ну бульварі, - ледь змогла вона вичавити з себе.
На бульварі виходили всі, хто їхав на концерт. Та, незважаючи на товчію, незнайомець подав їй руку. ЇЇ долоня втопилась в його руці і Оленка ледь зважилась підняти очі. Вона не встигла й рота відкрити, щоб подякувати, як десь взялася огрядна молодиця з викрашеним в білий колір волоссям.
Вона вихопила з рук незнайомця креслення і почала гамселити ними чоловіка, обзиваючи бабником та розпусником. Жінка лементувала, з очей лилися сльози, зливаючи тіні та туш, чорні і сині патьоки яких спотворювали її обличчя.
Широко відкритими очима дивилась Оленка на жінку, на натовп, що ріс на очах і вже почав висловлювати думку про дівок, що розбивають сім’ї.

4.12.99 р.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 22:50:29 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
Родом із дитинства

П’ятирічна дівчинка розпачливо дивилась на своє платтячко. Ще вранці воно було таке чепурненьке! А тепер на її обдертих ногах, з яких цибиніла кров, лежала купка лахміття, крита великими плямами. Навкруги валялись розсипані, почавлені вишні.
Дівчинці не дозволяли лазити по деревам, але хіба вона могла втриматись!
Стрибала по гілкам, наче білка, проводячи на вишнях цілісінький день. Руки були аж чорні від ягід.
І ось на тобі. Гілка на старій вишні вломилась і дівчинка, чіпляючись спідничкою, з самого вершечку полетіла донизу. ЇЇ біленька голівка ледь виднілась серед великої обламаної гілляки.
На коліна впала велика тепла крапля. Звідки? Як би не було боляче, дівчинка ніколи не плакала. Вона здивовано подивилась на сонечко, що гріло так тепло і ласкаво. Та ось і друга краплина впала, третя.
Свинячий дощик! Його теплі, великі краплі змивали бруд з її колінців, обличчя, рученят, заплутувались у білому кучерявому волоссі і сяяли на сонці.
Раптово, як розпочався, дощик скінчився. Дівчинка вибралася з гілляки, пішла по великому вишневому садку шукати подорожника. Старанно послинивши, заліпила листочками лікті і колінця. Було боляче, та найбільше боліла ліва ніжка, з якої стирчала гіллячка. Зціпивши зуби, дівчинка щосили смикнула за неї. Тріснувши, гіллячка зламалась при самій ніжці. Витягти її вже було неможливо.
Мокра, у порваному платті, прийшла вона до бабусі. Лагідними, смачно пахучими руками бабця погладила голівку дівчинці.
- Нічого страшного, мовила, - роздивившись ніжку.
Взяла поліно, поклала на лавку.
- Лягай, ось тільки візьми трісочку в зуби. –
Дівчинка поклала голівку на поліно, вп’ялась зубами в тріску і дивилась як бабця, взявши гострого ножа, розжарувала його на керосинці. Бабуня підійшла до неї. Зціпивши щосили зуби, дівчинка закрила очі.
Зробивши невеличкий надріз, бабця вийняла гіллячку, залила ранку настоєм коров’яку, перев’язала., приклавши подорожника.
Посадивши внучку на коліна, бабця пригорнула її маленьке тільце і мовила:
- А давай заспіваємо нашу пісню. –
„Цвіте, терен, цвіте терен, а цвіт опадає, хто в любові не знається, той горя не має”, співали два голоси. Один, який вже пройшов життя, повне страждань, і другий, який у нього ледь ступав.

22.04.99 р.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вс окт 09, 2011 23:13:33 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
Н І Ч


Повний місяць світив так ясно, що навіть у вікно було видно кожну гілочку на дереві, кожен листочок. Великі стиглі яблука світились у місячному сяйві зачарованими китайськими ліхтариками. Здавалося б, милуватись цією б ніччю, слухати її тиху велич та мріяти про щось гарне, велике, незбагненне, про що нашіптує Чумацький шлях...
Я ходила по кімнаті, тримаючи на руках свого шестимісячного сина, його голівка мирно покоїлась на моєму плечі, чулось тихе посапування. Боже, як мені хотілось спати. Вже перша година ночі, та наразі у сусідньому провулку весілля. Музика гремить, малеча плаче, стоїть тільки покласти його в ліжечко. Ось і ходжу вже дві години...
Нараз страшний крик продерся через зачинені вікна. Жах мимоволі скував тіло, холодний струмок побіг по хребту. Кричав чоловік, хоч чоловіки так жахливо не кричать, так ніби його різали на шматки. Я машинально щільніше притулила до себе сина та затулила йому вушка. Крик стиг, музика лунала далі, так ніби нічого не сталося. З острахом підійшла до вікна. За городом виднілась посадка, кричали звідти. Там сусіди зробили дибу і на ній різали корів та телят та продавали на базарі. Мене й так мучило безневинне мукання, звірячі вбивства тварин, але те, що почула зараз....Наразі крик повторився. Він був ще жахливішим, переріс у виття та раптово обірвався. Мимоволі відбігла від вікна, ніби могла заховатись від цього жаху. Прислухалась ще, та окрім “ А у нас гуляночка”, що виспівувало весілля, так більше нічого не почула. Заснула лише під ранок.
Пройшло декілька днів і я мабуть назавжди забула б про цей прикрий випадок, бо ніхто з моїх сусідів нічого, як виявилось, не чув. Та одного дня до нас завітав слідчий та спитав чи ми останніми днями не чули, чи не бачили чогось дивного , бо знайшли труп чоловіка.
Розповіла що чула, на навідріз відмовилась провести його до диби. На питання: “Чому ?”, - сказала, що ще й зараз ніби бачу великого рудого чоловіка, який несамовито кричить. Від моїх слів слідчий якось дивно зблід, вирячивши на мене очі. На велике моє здивування виявилось, що рибалки виловили з річки великий чорний поліетиленовий мішок, в якому лежало без голови та lдолонь рук тіло великого рудого чоловіка.
Скільки мала ще мороки, скільки разів пробували слідчі випитати у мене як по крику змогла не лише назвати місце злочину, але й описати вбитого. Не могла їм нічим допомогти, бо відповіді не знала. Ось така це була загадкова ніч.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Пн окт 10, 2011 21:12:44 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
ВІДРЯДЖЕННЯ

Досталась же їй така фамілія - Перебийніс. Зріст метр дев*яносто, статура така, що скульптура жінки з веслом відпочиває. Дивлячись на неї, легко можна уявити, що вона голими руками вовка зачавити може. Коли йде містом, ловить на собі здивовані погляди чоловіків та жінок «Ого, яка виросла». Виросла, ще трохи і коси почнуть сивіти, у подруг діти до школи пішли, а вона все сама. А де його взяти, того чоловіка, коли вони всі їй до плеча.
А дитинку так хочеться мати. Свою. Скільки в ній ніжності й любові, на що їх потратити, куди діти? Їй би дитинку.
Ось взяти хоч би Сергія Федоровича. Нічого, що на двадцять років старший, що миршавенький проти неї, то це не біда, головне, не п*яниця, розумний, значить хороша генетика. Те, що він одружений, то навіть і краще, навіщо він їй такий старий. Їй від нього лише дитинку, більше нічого не треба. А з другого боку, то він її начальник і бути з ним у добрих стосунках - також не остання справа.
Так думала Анжела, вже вкотре дивлячись на годинник.
- І де його холера носить? Все так добре складалося. З їхнього проектного інституту тільки її з Сергієм Федоровичем послали до сусіднього району оглянути місцевість для будівництва школи.
- Федорович за дві неділі до цього»Москвича» купив. Нічим так не тішаться чоловіки, як своїми машинами – пилинки з них здувають.
- Боже, ще пройшло півгодини, де він, - думала Анжела, витягуючи з пакету булку та палку ковбаси. Шкода, пити не взяла. Про відрядження Федорович уже в кінці робочого дня сказав. Заїхали до неї у гуртожиток, вона швиденько вкинула у дорожню сумку речі та й поїхали. По дорозі машина почала смикатися, Федорович сказав, що свічка барахлить і треба заїхати до нього в гараж та поміняти її. Але в гаражі виявилося, що свічок не було, тому Федорович залишив її, а сам пішов шукати свічки.
- Ще півгодини пройшли. Питається, ну навіщо вона погодилась, щоб він залишив її у своєму гаражі, а сам пішов за тими свічками. Мало що могло з ним трапитись?
Може він по дорозі під машину потрапив, а вона зачинена в гаражі і не може звідти вийти. Вже, мабуть, зовсім стемніло, кричи, не кричи, - ніхто і не почує. А як ще і акумулятор сяде, лампочка потухне, що вона в темряві робитиме?
- Ні, дурні думки геть. Треба про хороше. Ось вона, мати-одиначка, отримує квартиру. Аякже, Федорович постарається, він же начальник. А дитинка, треба, щоб хлопчик народився, чоловіки більше синів люблять. Хай буде на неї схожий, такий же великий, сильний. Ніхто не образить, боятимуться.
- А може він вирішив посміятись над нею, може поспорив з кимось, а потім весь їхній проектний інститут перешіптуватиметься за її спиною, тикатиме пальцями у її сторону. Вона уявила його витончене обличчя, вишуканий костюм, зі смаком підібрану краватку, такого інтелегентного, стрункого і себе, таку дебелу та незграбну. І сльози великими горошинами покотились з її великих очей.
- Насміявся. І відрядження навмисно для двох виписав, і про свічки придумав. Відомстив їй, щоб вона, селючка, не ходила за ним по п*ятам, не ловила його погляд. Насміявся, як і з імені її кепкував.
Насміявся. Тиха лють висушила сльози й переросла в буйну. Вискочивши з машини, Анжела схопила молоток і почала щосили гамселити ним машину. Била й била по лобовому склу, аж поки воно не вкрилося павутинням тріщин та з глухим шумом не впало, розколовшись на сотні шматочків, один з яких добряче вштрикнувся в її руку.
Біль та кров вгамували її злість. Втомлена, смокчучи руку, що б з неї не цибеніла кров, стояла Анжела, аж поки не відчинилися двері гаража і вона побачила у світлі ліхтаря добре знайому статуру Сергія Федоровича з шикарним букетом червоних троянд в одній та «Шампанським» у другій руці.

12.04.04 р.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вт окт 11, 2011 23:56:04 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
ДІАГНОЗ

Я завжди вважала себе розумною. Мало того, я вважала себе набагато розумнішою від багатьох своїх однокласниць. Це вони бігали на побачення та обливали подушки слізьми, а я вчилась. З золотою медаллю закінчила школу, поїхала поступати в Москву, поступила на економічний факультет і в цьому році закінчила його з червоним дипломом. Приїхала додому показати його мамі і захворіла.
Зранку мене нудило, паморочилось в голові. Завжди впевнена в собі й весела, ледве човгала по кімнаті, сльози лились з очей, лились й лились.
- Депресія, Ви перетомились, захищаючи диплом, співчутливо промовила терапевт,
Протягуючи мені рецепт з виписаними вітамінами.
- Відпочиньте, розвійтесь, покупайтесь в Тетереві, пограйте в волейбол в гідропарку, де й минеться.
Купалась, грала. Не минулось. Зранку нудило, паморочилось в голові, сльози лились самі собою.
- Ти вагітна, моя подруга Наталя співчутливо хитала головою. Пішла до лікаря. Діагноз не підтвердився.
- У тебе хвора печінка. Пішла до лікаря, пройшла всі обстеження. Здорова, хоч в космос посилай.
- У тебе невроз. Пішла до лікаря. Пройшла всі обстеження. Висновок один – здорова.
Сьогодні в тролейбусі втратила свідомість. Добросердні бабусі відпоїли водою, відгодували валідолом, привели додому.
Пішла до кардіолога. Пройшла всі обстеження. Висновок один – здорова.
За два місяці обійшла всіх лікарів, бо не могла змиритись з собою такою млявою та слізливою. Допомогли? Ага, допомогли! Направили до психіатра й діагноз поставили: параноїдальна шизофренія. Мовляв я геть зовсім здорова, а хворобу придумує моя хвора уява.
Другий місяць лежу в психушці. Зранку нудить, паморочиться в голові і сльози ллються самі собою.
А як їм не литись? Мій коханий, моє ясне сонечко зайшло за обрій, дізнавшись про мій діагноз. Ну хіба нормальна людина буде жити з психом? Я його розумію. Вже другий місяць живу з хворими людьми. Одна весь час сміється, друга озирається й тремтить від страху, в кожному вбачаючи вбивцю. Третя чує голоси, що наказують їй повіситись.
Ну чому я? Чому саме до мене причепилась така хвороба? Краще б я захворіла на рак, ніж з*їхати з глузду. А таки з*їзджаю. Сьогодні вранці відчула як ніби щось проповзло у мене в животі. Дивне таке відчуття – ніби щось ворухнулось. Все, чутливі галюцинації!
Господи, навіть думати не дають у цій лікарні, то пігулок напихають до рота і спиш цілими днями, то кличуть знову до лікаря. А зараз ще й на гінекологічний огляд всіх женуть.
- На що скаржимось, - буденно, не дивлячись на мене, питає лікар.
- Нудота, запаморочення в голові, слізливість, - автоматично відповідаю йому.
Записавши, що останні місячні були дві неділі тому, лікар дивиться мене на медичному кріслі.
Матюкається та покинувши мене в кріслі, вибігає з кабінету. Якби я була нормальною, хіба б він так зо мною поводився? Ковтаючи сльози, злажу з крісла, вдягаюсь.
До кабінету заходять зав відділенням з гінекологом та моїм палатним лікарем та в котрий раз питають мене на що я скаржусь.
- Нудота, запаморочення в голові, слізливість, - відповідаю і сльози ллються та й ллються з моїх очей.
- Ви не хвилюйтесь, Вам не можна, - гінеколог обіймає мене за плечі, - Ви на п*ятому місяці вагітності.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вт окт 18, 2011 22:52:34 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
ВАЛЬС

Дивна річ – людська психологія. Коли жінка танцює з чоловіком, вона має бути пластичною, йти за своїм партнером, повністю довіряючи йому своє тіло і душу. І лише за таких умов танок буде гармонійним, чоловікові знову захочеться запросити її.
Тетяна розуміла це, але тільки її запрошували, всі м’язи напружувались. Ні , вона не відчувала себе мисливцем, вона відчувала себе здобиччю, кожна клітина тіла сигналила “Ворог”. Тіло не скорялося розумові, навпаки, страх був сильнішим, він йшов десь з глибини віків.
Коли підійшов Олексій, Тетяна з прикристю поклала руки йому на плечі. Але він дивився на неї такими лагідними , все розуміючими очима, що страх поволі десь розтанув.
Пригадалось дитинство. Тетяна приїхала до далекої рідні в село. Ввечері всі пішли до клубу, повертались пізно вночі. І яке було її здивування, коли вперше побачила зоряну ніч. Всесвіт! Задерши голову і кружляючи в захваті від зоряного моря вогнів, вона відчувала, що все це для неї! Забивало подих від відчуття безкрайності. Хотілось співати, літати.
- Невже ти дожила до тринадцяти років і не бачила зоряного неба, що ж ти тоді бачила у своєму місті?”, - питав, всміхаючись, Олексій.
- Бачиш, зірок так багато, ніби хто солі насипав – оце і є Чумацький шлях. По ньому козаки за сіллю їздили. А онде - Ведмедиця, Полярна зірка.” Олексій відкривав їй зоряне мереживо, розповідаючи все , що чув від своїх дідів.
Більше двадцяти років спливло з того часу. І зараз, кружляючи з ним у вальсі, дивувалася з свого тіла, бо розум добре знав, що руки, які вели її у танок, були руками вбивці.
Звідки вона береться, ця наша доля і як знаходимо ми наших суджених? Нас так багато у цьому світі, а ми маємо відшукати свою половину і з нею збудувати своє життя.
Що відчував ти , Олексію, зустрівши дівчину з зеленкуватими очима і ямочками на щоках? Як билося твоє серце, як радісно співала твоя душа, чуючи веселий сміх, що злітав з її вуст. Яким п’янким і солодким було Ваше кохання. Не зоглядівся, як мав трійко діточок. Вчився на заочному в інституті, працював агрономом у колгоспі. Виходив вранці у поле, дивився на безкраї лани, відчував тепло землі, набирався від неї сили і як на крилах літав. І до Зої на ферму біг, допомагав їй корів доїти і вдома все співало у твоїх руках: і двір, як викатане яєчко, і дітей у травах купав. Жити та й жити.
Та раптом зрозумів, що люди замовкають, коли він заходить до магазину, чи підходить до них у полі. І це почало помалу труїти життя. Ніби нікого не образив, чому ж вони почали цуратися його, лишали своєї довіри?
Це була остання літня сесія. Попереду лише диплом. Олексій склав два екзамени в один день, бо земля чекала. Вчитися йому було легко і радісно. Розповідаючи викладачеві про нові сорти пшениці, що вирощували на полях, відчував, що викладачеві цікаво з ним спілкуватися, так багато той розпитував у нього. Гріла Олексійкові серце залікова книжка, де стояли самі п’ятірки.
Доїхавши на попутках, пізно вночі входив він у свій двір. Тихенько відкрив двері, поклав подарунки і пішов у кімнату до дітей. Засвітив ліхтарик і вдивлявся у три русяві голівки, що спали у своїх ліжечках. Оленка, Галинка та Петрусь. Завтра вранці кинуться йому на шию і він кружлятиме їх по хаті, питаючи чи добре себе поводили, чи допомагали мамі. І лише тоді віддасть дівчаткам нові сукні, а Петрикові - трактора.
А ще є два великі пакунки з шоколадними цукерками. Це все завтра. Поправивши тихенько ковдри, вийшов з дитячої кімнати. Взяв коробку з новим босоніжками для дружини, увійшов у спальню, увімкнув світло.
...Серце падало. Воно падало повільно-повільно. Шуміло в голові і від цього робилось млосно. Було таке відчуття, що це ніколи не закінчиться, холонули ноги і руки. І лише коли з рук випала коробка з босоніжками і глухо вдарилась об підлогу, почав приходити до тями.
Дружина прокинулась і злякано закричала. Тракторист Семен схопився з ліжка і закляк, дивлячись на Олексія.
Олексій, круто повернувшись, вискочив з хати.
Він сидів біля річки, встромивши ноги у воду. Шум води потроху заспокоював його серце, що калатало так, ніби хотіло розірватися. Стало зрозуміло чому замовкали люди, коли він підходив – вони говорили про нього... Від цієї думки кров прилинула до голови, обличчя запалало. Що робити далі? Як дивитись людям в очі, знаючи, що вони знають? Забратись і піти зараз, а потім розлучитись. А діти?! Ні, кинути дітей він не зможе.
Вже світало, коли повертався додому. Ноги ніби приростали до землі, не хотіли йти.
- Прости, не знаю, як це і трапилося, розум потьмарився, - лементувала жінка, обхопивши руками його ноги. Мовчав, а серце обливалося кров’ю. Навіть зараз брехала. Згадував, як їздила у місто на базар і поверталась на другий день, розповідаючи, що ночувала у тітки. А він, дурний, біг вдосвіта на ферму, доїв за неї корів, варив дітям їсти, прав їм. Діти...
- Не кричи, побудиш дітей, мовив глухо, - поїдемо жити туди, де нас ніхто не знає.
Не шкода було продавати хату, збудовану своїми руками. Серце боліло за Поліссям. За лісом, за річкою. Попрохав у райкомі, щоб перевели подалі. Ось і отримав направлення у Херсонські степи.
Вже півроку жили у новій хаті, що дали йому, як молодому спеціалістові. Люди зустріли добре. Мав друзів і навіть на полювання з ними ходив. Повертався з міста, з наради, тримаючи в руках нову рушницю. Нарешті і в нього буде зброя, і він буде приносити впольованих зайців. Матиме відраду для свого зболілого серця.
Заєць вискочив з поля і біг попереду машини.
- Олексію Миколайовичу, - стріляйте, - гукнув водій. Він взяв рушницю, прицілився. вистрілив. Машина зупинилася. Один постріл, другий. Ех, не вцілив. Та поки перезаряджав рушницю, заєць втік.
Машину відпустив біля сільради. Ніч була зоряна. Тут, на півдні, зорі були ніби ближче, вони були більшими і яскравішими.
Увійшов у спальню, увімкнув світло. ...Серце падало. Воно падало повільно-повільно. Шуміло в голові і від цього робилось млосно. Було таке відчуття, що це ніколи не закінчиться, холонули ноги і руки. Ніби у сні розчохлив рушницю і вистрілив в дружину і незнайомого чоловіка...
Вальс, музика кружляла навкруги. Тетянине тіло пливло, танучи в Олексійових руках. Ще ніколи не було йому так затишно і спокійно.
Дивна річ – людська психологія.

5.04.99 р.



м


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Вт окт 18, 2011 23:07:45 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
Шкільна лінійка

Школа вишикувалася. Вчителі ще заспокоювали молодші класи, коли директор школи розпочала лінійку.
- Сьогодні 105 річниця з дня народження великого Леніна. Ми з Вами добре попрацювали: прибрали двір, посадили квіти, випустили стінгазету. Але те, що трапилось, перекреслило всі наші добрі справи. Це нечувано! Тільки чужі, ворожі руки могли зірвати зі стінгазети фотокартку комсорга школи. Ця нахабна хуліганська витівка вкрила весь колектив...
Вона говорила й говорила. Комсорг школи стояв біля неї. Вітер куйовдив
його каштанове волосся. На зблідлому обличчі сяяли очі, які ніби щось згубили на землі і тепер намагалися знайти.
Після директора виступали вчителі та учні. Всі говорили про бажання ворогів зірвати великий суботник. І нікому не було діла до дівчинки, що стояла з повними очима сліз, пригортаючи до серця фотокартку коханого.
Пройшло 27 років. Я дивлюся на шістнадцятирічного юнака, що посміхається., стоячи за верстатом і подумки прошу :”Пробач мене, комсоргу”.


4.12.1999 р.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: 7
СообщениеДобавлено: Вт окт 18, 2011 23:18:00 
Не в сети
Аватар пользователя

Зарегистрирован: Чт апр 22, 2010 11:25:43
Сообщений: 3455
Откуда: г.Нежин, Черниговской обл.
Благодарил (а): 1679 раз.
Поблагодарили: 2092 раз.
Пол: Мужской
Осб Вам і відповідь на всі ваші запитання.
Ви самі відповіли.
Основна проблема розуміння іншого полягає в тому, що ми
ВСІ ІНШІ.
І це прекрасно.
Не треба боятися бути іншим.
Один може побачити все.
ВСЕ не в змозі побачити ОДНОГО.

_________________
В жизни человека есть два великих дня.
День, когда он родился и день, когда он понял, для чего.
(Джон Максвелл.)
https://youtu.be/Om5L-czVrCg


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Чт окт 20, 2011 22:24:47 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
Критичний день

Вести машину заважав біль, що пронизував нижню частину живота й доходив до колін. Випита зранку пігулка зняла його гостроту, та він залишався й дратував, як дзижчання комара, який не кусає, але заважає заснути.
Моє синє “Пежо” поволі просувалося в пробці, дратування зростало. Як я не любила ці критичні дні.
Нарешті трохи просунулися вперед. Ще трохи, проїдемо міст, а там і до роботи рукою подати.
Ні, цього просто не може бути! Машина не заводиться! Вже вкотре повертаю ключа, нажимаю на педаль газу – нічого. В розпачі дивлюсь на датчик бензину – ще півбаку. А машина не їде, стоїть посередині мосту через Дніпро.
Підійшов даїшник, з роздратуванням вислуховую його повчальний монолог про незадовільний стан мого авто і відчуваю, як дика думка залітає у вуха. У машини також критичний день?
Через півгодини з відчаєм дивлюсь як евакуатор відвозить мою машину, залишаючи мене на мосту.
- Дівчино, дозвольте довести Вас до метро., - говорить чистий ніжний баритон за моєю спиною. Повертаюсь, щоб побачити хазяїна цього чудового голосу і просто ципенію. Високий, майже двометровий, з правильними рисами обличчя, великими сірими очима й дуже зніяковілою посмішкою молодий чоловік, вдягнений з вишуканим смаком, виглядає трохи кумедно біля стареньких “Жигулів”. І несподівано для себе самої сідаю в його машину.
Він відвозить мене до музичної школи, де я працюю вчителькою.
- Дякую.
Оце й уся пригода. Трапилась вона вже три дні тому, та ніяк не йде з моєї голови. Господи, який у нього чудовий голос.
Сьогодні п”ятниця. Машину забрала ще вчора, попереду два чудових вільних дні, а головне, закінчились ці мерзотні критичні дні.
Він стоїть біля дверей, тримаючи в руках букет ніжно-рожевих троянд. Протягує їх мені, усміхається, ямочки на щоках роблять з нього таки янгола...
Ми розмовляємо, сміємось, мовчимо, дивимось один на одного. Люди в кафе ніби за склом, є тільки ми і я розумію, що не хочу розлучатися з ним навіть на хвилину. Господи, двадцять п”ять років чекала я цієї миті, і ось нарешті він тут, мій принц.
Вже три неділі пролетіло, а бажання не розлучатись ні на хвилину, все збільшується. Повезло мені з Антоном, він такий уважний. У мене закінчився учбовий рік, щоб бути разом, взяв відпустку, каже ледве відпросився зі свого водоканалу, де працює головним механіком. Ми майже цілими днями разом, вчора їздили з ним до батьків на дачу знайомитись. Вони від нього у захваті. Антон пообіцяв допомогти з підводом води, батько йому і п”ять тисяч дав на проект та роботу.
Вже місяць живемо разом. Добре, що є літні канікули. Я ніколи не любила вставати рано, але зараз встаю раненько, готую сніданок своєму коханому, накупила купу кулінарних книжок, не пізнаю сама себе, готую з великим задоволенням, печу торти і це мені так подобається.
Зранку прокинулась від тупого болю внизу живота, хотілось плакати, адже в душі жевріла надія, що більше цих критичних днів не буде,. Замість цих мерзенних днів отримаю плід свого кохання. В уяві вже не раз представляла картину, як мій коханий, зрадівши звістки, підхоплює мене наруки, кружляє, а потім біжить у місто і знову дарує оберемок блідо-рожевих троянд. Але замість цього біль руйнував всі мої надії.

Ввечері Антон приніс мені пігулки, сидів і тримав за руку, поки я не заснула.
Який він чуйний і яка я щаслива, що він у мене є. З цими думками сон прийшов і забрав мене у свої обійми.
Заснула, провалившись у безодню, без сновидінь, без відчуття часу. Нарешті відкрила повіки і тиша ніби врізалась у вуха. Ніколи не чула такої тиші... звелась на ноги й оглянулась... Невже це моя кімната? А де мій ноутбук, телевізор, іоніка? Тремтливими, закляклими ногами підійшла до шафи... Ні норкової шуби, ні шкатулки з золотими перснями та ланцюжками, ні прабабціної ікони – нічого. А де мобільний? В розпачі витрусила свою сумочку на диван. Ні мобілки, ні гаманця, ні ключів від машини – нічого. Підняла пальму, під горщиком пакунку з доларами не було. Тремтячими пальцями подзвонила у довідкову і виявила, що один день з мого життя пропав, я його просто проспала.
- Де Антон? Кинулась на кухню, ванну кімнату - його ніде не було. Не було і його зубної щітки, сорочок, черевиків – нічого. Вискочила на вулицю, побігла на майданчик за машиною. ЇЇ також не було, охоронник сказав, що машину взяв Антон.


v


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Пн окт 24, 2011 13:07:48 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Колони ветеранів гордо йшли до монументу Слави, що височів над Тетеревом. Сонце блищало на мідних трубах духового оркестру. Воно виблискувало на кокардах, перебігало на погони і геть розбивалось на тисячі золотих променів, відбиваючись від орденів та медалей.
Дивлячись на шеренги полковників, думала про українських жінок... Це вони винесли на своїх плечах окупацію, відродили своїми руками економіку країни, бо більшість чоловіків або загинула на війні, або повернулась каліками. Та зараз жінки стояли обабіч дороги, серед них моя тітка .
Це її влітку сорок другого німецькі солдати зловили в лісі, де збирала гриби та ягоди. Скільки їх було? П’ять, шість, скільки знущались вони над її тілом… Вона терпіла та просила не вбивати. Ні, вона не боялась померти, вона боялась, що діти помруть з голоду, коли її не буде.
Господи, якими довгими були ті два тижні, коли в ній з кожним днем росла фашистська дитина. Їй повезло, що вона зомліла, коли ходила на багаті села вимінювати речі на харчі. Старенька бабця привела її до тями, нагодувала хлібом з кислим молоком, вислухала гірку сповідь.
Бабця дістала з печі зв’язані докупи великі пір’їни та навчила як позбутися лиха. Вже вдома, обсмаливши ті пір’їни над вогнем, прокип’ятивши їх у горщику, зробила собі викидень. Місяць по тому спливала кров’ю.
А в сорок третьому, коли її чотирьохрічний син взяв шоколадку зі столу у німців, хіба вона не цілувала їхні чоботи, руки, благаючи не розстрілювати її кровиночку.
Ніхто на святі Перемоги і словом не обмовиться про те, як було жінкам під час окупації. Війна - час для чоловіків показувати свою звитягу та отримувати нагороди.
Пам’ять чіпляється за це слово і ніби наяву бачу, як колись святкували день Перемоги в нашій родині .
На столі стоїть бабусин вишняк, холодець, бігос, вареники з квашеною капустою та картоплею. Дідусь грає на гармошці, у нього на грудях орденська планка. Бабця розказала мені по-секрету і про це мовчать в нашій родині, та дідусь продав свої три медалі «За хоробрість» і орден «Червоного бойового прапора», щоб спасти свого старшого сина. Дядю Броника забрали в грудні 1946 р. з кінотеатру під час облави та відправили до Донбасу добувати вугілля, не дивлячись на те, що він був студентом та навчався на одні п’ятірки. Відвоювати сина це було важче, ніж проповзти на животі пів Європи, з’єднуючи дроти під акомпанемент куль, снарядів та мін.
Біля нього сидить дід Петро, він командував артилерійським полком, його груди прикрашають ордени та медалі. Навпроти – дядько Федір. У нього всі груди завішані орденами та медалями - аякже, адже він був начальником тилу.
Сонце сяє, відбиваючись у блискучих очах хлопчаків, що з захопленням дивляться на ветеранів.
Я повертаюсь та йду геть. Йду й зустрічаюсь очима з чоловіком, в його погляді не має загального захоплення, там – біль.
Він стоїть, спираючись руками на палицю. Зупиняють та віддаю йому букет тюльпанів.
Чоловік знічується.
- Та що, Ви, - каже – я ж не воював.
- Може й не воювали, та війна Вас не обійшла.
- Що правда, то правда, каже він і ми, не змовляючись, йдемо до 32 школи, сідаємо
у дворі і чоловік розповідає.
На початку війни йому виповнилось 14 років, старшій сестрі – 17, та вона була хворобливою, маленькою на зріст. Дивлячись матусі в очі, рішуче промовив
- Війна - чоловіча справа. Мамцю, мене не вб’ють, я ловкий, я виживу. А сестричка? Ти ж знаєш, що буває з такими красивими. І вперше у житті відчув як мати пригорнулась до нього, шукаючи порятунку. Тому замість сестри до Німеччини поїхав він. Жив там у хазяїв, працював у господарстві по дванадцять годин на добу. Годували добре, спав в комірчині.
Коли через чотири роки прийшли наші, визнали його «ворогом народу» та заслали до Сибіру. Вісім років валив ліс, аж поки не помер Сталін. Та й після цього не дозволили повернутись додому на Україну. Добував вугілля у Кузбасі.
Лише через п’ятдесят років, коли Україна стала незалежною, побачив рідну землю.
Сонце пестило наші обличчя, ми сиділи мовчки та слухали духовий оркестр.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Пт окт 28, 2011 10:21:10 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
КІНЕЦЬ СВІТУ

Не можна відкрити Інтернет, щоб не прочитати про наступний кінець світу. Переживши черговий день Апокаліпсису, згадала раннє дитинство.
Дощ зі снігом вкривав жінок, що стояли у черзі за хлібом. Всі мовчали, ніби слова змерзли у їхньому роті. Я ховаюсь за бабусю, але сніг з дощем дошкуляє, ноги геть зовсім замерзли, зуби починають цокотіти від холоду.
- Бабусю, йдемо додому, - вже вкотре прошу, - холодно.
Бабця бере мої руки у свої долоні та починає їх розтирати. ЇЇ руки теж холодні, вона також змерзла, кінчик носа почервонів, губи посиніли. І вже я хукаю на її руки, щоб зігріти.
Нарешті хліб привезли, людей запустили до магазину. В одні руки – одну хлібину. Тримаю її в руках, вона важка та холодна. Йдемо додому, холодний дощ зі снігом заліплює наші обличчя, робить схожими на снігових баб.
Бабця розпалює грубку. Вогонь лиже дрова, хата швидко зігрівається. Ми сідаємо пити духмяний чай з гілочок вишень, смородини та малини.
Бабця відрізає шматочок хліба та дає мені. Дивлюся на сіро-жовтий шматок, що пахне кислим і поки бабця не бачить, ліплю з нього коника.
- Це ж хліб, він святий, не можна так. Бабця журливо хитає головою, йде до грубки, бере полотняного мішечка, достає печиво.
- Їж, це з Росії прислали.
- Бабусю, а чому у нас не продають печива, чому на Україні його нема, а тітонька з Росії прислала цілу посилку?
Бабця зітхає та тихо каже:
- Така влада. Хрущ править. Але це не біда. Бачиш, у нас і картопелька, і бурячки, і морква, і гарбузи є. Ти ж вмієш берегти секрети? Про це не можна розповідати, бо буде біда. Бабця пригортає мою голівку, її добрі руки пестять волосся.
- Ото перед війною таке лихо було, що й зараз як присниться, то цілий день їсти хочу. Був страшний голод. Приходили до хати солдати, забирали все, що було, до останньої картоплини. Багато людей тоді вимерло, дуже багато, особливо діточок..
Мені страшно слухати про голод.
- Бабцю, а коли у нас на Україні жити буде добре?
- Коли? Вона сідає біля грубки, я примощуюсь на ослінчику біля її ніг.
- Давно то було, забрали дідуся на війну. Живий він, чи ні, не мала звістки. Зібралась я з сусідкою своєю Горпиною та й пішла на старий хутір до сліпого діда. Йдемо через ліс, пташки співають, хороше так, тепло. Ніби й не має війни.
- Почекай, каже Горпина, та йде за кущі.
Приходимо на хутір. Стара хата ніби вросла у землю. Солом’яна стріха поросла мохом. З хати виходить заплакана жінка.
- Вбили, - каже і сльози заливають її обличчя. Горпина скривлюється :
- Як і мені старий таку звістку дасть, то не дам йому хліба, хай забере те, що під кущем залишила.
Ми заходимо в хату. Біля столу на лаві сидить старий дід. Великі кошлаті брови, що майже закривають зіниці, великий крючкуватий ніс роблять його схожим на пугача.
Так лячно, а раптом скаже, що вже не повернеться ніколи мій Василь? Я дивлюсь на Горпину та виштовхую її наперед. Вона також боїться. Але все ж таки питає:
- Як там мій Петро?
Дід розкриває чорну книжку, водить по ній руками, насуплюється, його чоло вкривається великими зморшками і він громовий голосом каже:
- Безсоромна, йди та бери сама те, що залишила під кущем. Геть звідси, - кричить він.
Горпина прожогом вилітає з хати. Кошик випадає з моїх рук. Яйця падають долу та б’ються. Навшпиньки прямую до дверей.
- Стій, - каже дід, - прибери з долу. Ти чого трясешся? Живий твій чоловік, має легке поранення, повернеться живим. Ще й донечка у Вас народиться після війни. Радість хвилею заповнює тіло й я питаю.:
- Дідусю, - кажу, - а коли на Україні люди добре жити будуть?
- Коли? - дід знову водить по книзі руками, зморшки на його обличчі розгладжуються, - коли на Україні буде правити жінка з золотою косою, та ми не доживемо до цього.
- А чи буде кінець світу? , - питаю.
- Дід, не дивлячись у книгу, хитаючи головою, - буде, -каже, - буде. Коли світ заснує павутинням, а правити буде китаєць, от тоді світу й кінець.
Скільки років минуло з тої пори, сама вже давно бабця. Сидячи в мережі павутиння Інтернету, з острахом розумію, що Китай уже рветься у світові лідери.
Чи доживу до того часу, коли Україною буде правити жінка з золотою косою?.

27.10.2011 р.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: Ср ноя 09, 2011 14:21:31 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
Вісімнадцять
Дід Антип сидів на призьбі, обхопивши голову руками. За селом йшов бій. Там гинули люди, можливо його сини та внуки. Він сидів, вперше клянучи свої дев’яносто літ, сльози напливали йому на очі, заплутувались у бороді.
Бій скінчився і війна покотилася далі, так і не зачепивши села. Коли звечоріло, дід Антип взяв лопату і пішов на місце бою. Ледве ступаючи хворими ногами, він збирав тіла молодих, ще зовсім недавно сильних і здорових чоловіків, перетягував їх до ями, виритої бомбою.
-Господи, чому не я, старий і немічний, маю лежати у сирій землі. Чом дожив я до такої гіркої хвилини!, - кричало його серце.
Дотягнувши останнього, дід сів, взяв люльку та закурив. Серце калатало ніби дзвін, у вухах гуло і дід ніяк не міг відсапатись.
Люлька давно погасла, а дід Антип все ще сидів, збираючись з силами.
Несподівано він почув тихій стогін. Дід завмер. Там, у ямі, їх було вісімнадцять. Стогін повторився. Дід поліз у яму, та більше ніхто не стогнав.
Антип брав тіла, трусив щосили і ставив, притуляючи до стінки ями. Він вже майже втратив надію, трясучи одинадцятого, коли той застогнав. Дід, трохи відтягнувши його вбік, почав трусити й інших сімох, та марно.
Витираючи піт, що градом котився з його чола, дід вже вкотре пробував вилізти з могили... Сили не було не тільки, щоб врятувати хлопчину, а й на те, щоб вилізти самому. Потрібна була драбина, та де її взяти? Хіба що зробити з тіл.
Дід брав їх, складав, будуючи сходи. Сорочка прилипла до тіла, страшенно хотілось пити, губи потріскались, тремтіли руки і ноги, а дід Антип, пересідаючи з однієї „сходини” на другу, тягнув і тягнув пораненого, який ледь чутно стогнав.
Вже світало, коли дід повернувся додому. Баба Мариня нажахано дивилася на вкритого кров’ю діда.
А вдень по селу загуркотіли німецькі танки, за кудахкали кури, загавкали собаки, почалася стрілянина.
Витягнувши пораненого на піч та затнувши її занавіскою, дід Антип і сам сів туди, звісивши ноги.
Німці ходили по хаті, голосно регочучи. Вони порізали курей, засмажили порося та пирували за дідовим столом.
У пораненого розпочиналась гарячка. Він почав стогнати.
Німці за столом змовкли та повернулись до печі. Дід Антип щосили закашлявся, а потім заспівав.
Ще коли був молодим, то співав так, що чутно було у другому кінці села. „Найкращий голос району” – так колись писали про нього у районній газеті. „Розпрягайте хлопці коней, та й лягайте спочивать” – лунало в хаті.
Німці загомоніли, а потім зареготали ще голосніше. Один з них встав і підніс дідові чарку шнапсу, який теплом розлився по дідовим жилам і той заспівав ще голосніше, щоб не було чути марення пораненого.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Оповідання
СообщениеДобавлено: Вс янв 22, 2012 00:52:48 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
ХІБА МОРОК КРАЩИЙ ЗА СОНЦЕ
Хіба ти ображаєшся на дощ, що січе тебе по обличчю і мочить твй одяг, ні, ти береш парасольку. Хіба ти ображаєшся на вітер, що вириває з твоїх рук парасольку, ні, ти ще міцніше притискаєш її до себе. Хіба ти ображаєшся на грязюку, що липне до твого взуття, ні ти старанно змиваєш бруд. Так чом ти ображаєшся на людей. Вони точно така ж частина Всесвіту і змінити їх неможливо.
Але можливо змінити себе. Закрий очі, розслабся, зосередься та зазерни в середину себе. Який ти? Чи любиш ти ту людину, що побачив? Чи поважаєш ти її, чи жалієш, чи захоплюєшся нею, а може зневажаєш її та боїшся? Адже людське ставлення до нас - дзеркало того, як ми ставимося до себе.
Навчись тримати все в собі та пробачати. Подумки візьми однією рукою того, хто тебе дуже образив, другою - другого і скажи :" Я пробачаю Вам". Ще краще сходити в 3 церкви поспіль, поставити свічки за здоровья своїх ворогів, подумки сказавши:" Я прощаю Вас (поіменно). Боже, прости ти їх і прости мене за то, що я впустив їх у своє життя."
Озбройся гідністю і тоді чиясь заздрість, лстивість, злобність не зможуть тебе образити, бо хіба не смішно ображатись на дощ, вітер чи грязюку?
Бережи своє тіло та шануй свою душу.
Хіба морок кращий за сонце?


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Оповідання
СообщениеДобавлено: Вс янв 22, 2012 12:18:15 
Не в сети
Аватар пользователя

Зарегистрирован: Сб авг 26, 2006 20:40:15
Сообщений: 646
Благодарил (а): 450 раз.
Поблагодарили: 440 раз.
Змістовно і душевно. :1appl Раїса, Ви обдарована жінка, дякую Вам за чудову українську мову, яку ми недостатньо шануємо, але ж без рідної мови, ми не українці, а просто населення України.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Оповідання
СообщениеДобавлено: Вт ноя 19, 2013 15:05:40 
Не в сети

Зарегистрирован: Пт окт 22, 2010 16:22:15
Сообщений: 95
Откуда: Житомир
Благодарил (а): 11 раз.
Поблагодарили: 42 раз.
СНИ
І що робити з цими снами, які кажуть – біда, та не кажуть як з тієї біди викрутися. На тій неділі наснилися сини. Молодший був дуже блідий, з хусткою на голові, ніби після хімії…
Старший лежав у чорній воді, лише трохи виглядало обличчя. А чорна вода – то страшна біда…
Біда, коли твої сини бачать тебе слабу та немічну у час, коли взірцем життя є гроші. Вони не лише не чують тебе, навіть не пробують тебе почути, бо ти знаходишся на нижчих штаблях суспільства, не маєш грошей, а значить не варта уваги, так думають вони.
І ти хоч кричи, не докричишся. Тому і мовчу… А сни, вони приходять і штовхають мене обличчям у проблеми – не заховаєшся…
То тільки так кажуть, що ми своїм прикладом виховуємо дітей. Таке було можливе колись, коли люди жили в обмеженому просторі. Тоді на прикладі добре було видно – ця людина погана, бо вона вчиняє недобрі справи та підлягає осуду.
Зараз інший час, добро та зло поміняло свої полюси у світі та тиражується мільйонами гігабайт з екранів телевізорів та інтернету.
Живи весело, - кричить воно, - живи сьогоденням . Алкоголь, секс, наркотики – це круто!
І ведуться діти на рекламу, спішать жити та не встигають подоросліти, пройшовши круги пекла вседозволеності. Їх психіка не витримує. Кожен 10-й в Україні психічно хворий, одинадцять тисяч самогубств за 2012 рік – ось такі жнива збирає у нас відсутність моралі.
Не лише в моралі діло, діло в грошах – на цих неокрепших душах заробляються шалені гроші. Цигарки, алкоголь, наркотики – для їх виготовлення не потрібно вкладати великі кошти, вони і так дають надприбутки.
Це все слова, вони, як і мої сни, нічого не варті, коли я не знаю як допомогти.
Розпач від безсилля
роз*їдає душу,
допомогти не в силах,
Споглядати мушу.
Так і наснилося – муха б*ється у віконній рамі. Придивляюся до неї, а вона перетворюється на мене. Це я між двома світами. З однієї сторони – кімната, з обмеженим простором, обмеженими можливостями щось робити та спілкуватись. З другого – цілий світ, наповнений життям. А я між ними і ніхто не звертає на це уваги, бо майже невидима на тлі великого вікна. Я не тут і не там, я не живу, я – споглядаю. Серце стискається від баченого, воно заклякло, задубіло, воно не б*ється, воно плаче кровавими сльозами, виштовхуючи їх дедалі повільніше.
А мозок, мозок кричить там, у сні. Вени звиваються, ніби клубок змій, великі, маленькі, вони жахаються того, що нашіптує їм мозок та мовчки кричать. Вони кричать мовчки, так, як кричать глухонімі. Добре, що мозок кричить тільки у сні…
Днем я придумую казку, ніби бачу її наяву – невеличкий старий будиночок під великим крислатим горіхом. Кімната, багато книжок стоять на полицях, на столі – мої улюблені троянди. Якби я вміла харчуватись повітрям та зігріватись думками, давно б зняла такий будиночок та мала б свій маленький шматочок раю. Та моєї мізерною пенсії не хватить на таке тихе, лише моє життя.
Я вже шукала-перешукала такого будиночка зі зручностями, але на такий потрібно три моїх пенсії. Можна без зручностей знайти , можна його зняти, та не можна в ньому жити, бо мої, знесилені важкою хворобою руки, не дістануть з криниці води, не нарубають дров.
Цього літа провідувала далеку родичку, що на літо поїхала жити у рідне село, покинувши доньчин міський будинок зі зручностями . Їй хотілось побути вдома. Сидячи у інвалідному кріслі, розповідала, що таких одиноких, нещасних, старих бабць – повний куток.
Мені і на літо нема куди поїхати, бо живу у своєму будинку. У своєму будинку, та ніби не своїм життям, не живу, а прислуговую. Не має сил готувати, подавати їжу, прибирати. Головне не в цьому, не має радості в житті. Ні краплинки, ніби випила її всю в дитинстві, радіючи кожній квітці та кожній прочитаній книжці.
Про що тільки не читала. Ось взяти нумерологію. Цифра чотири означає недобре, ось як трактує нумерологія: проблема цифри 4 – не бути жорстоким, не контролювати все і вся, не заганяти життя в такі рамки,що обмежують розвиток, як свій, так і оточуючого середовища.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Сортировать по:  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 19 ] 

Часовой пояс: UTC + 2 часа


Кто сейчас на форуме

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group (блог о phpBB)
Сборка создана CMSart Studio
Русская поддержка phpBB